Ще складніше питання – хто буде населяти відновлені міста. Багато що залежить від сценаріїв війни та ефективності політики повернення. Розглянемо проблему на прикладі Авдіївки більш детально. На момент повномасштабного вторгнення у громаді фактично мешкали близько 26 тисяч людей. А перед самою окупацією у місті залишалось близько 926 мешканців, трохи менше 4%. Подібна ситуація і у фронтовій Званівській громаді на південь від Сіверська – з 2914 мешканців залишилось 108. До того ж дуже важко спрогнозувати ситуацію на територіях, які були окуповані у 2014 році. Особливо передбачити поведінку українських громадян які 10 років перебували в окупації і ця цифра може збільшуватись.
Крім того, варто враховувати й географічне положення Донеччини, яка як була прикордонням з Росією, так і залишиться ним назавжди. В цьому контексті можна почути різні думки про те, що після перемоги область перетвориться на мілітаризований регіон військових баз і укріплень та стане одним з форпостів захисту України від одвічного ворога. Логічно припустити, що це може відлякувати людей від ідеї повернутися чи переселитися на схід, щоб будувати тут своє життя в очікуванні чергового вторгнення Росії. Скептично виглядає і реальна можливість залучення зовнішніх інвестицій у такий проблемний регіон.
Створення реального механізму інвестицій може частково позбавити владу від головного болю щодо пошуку складних кластерних моделей економіки Донеччини. Це логічне продовження справедливого комунікаційного треку України до наших зовнішніх партнерів: ми захищаємо Західний світ від російської експансії, тому ваші ресурси – це інвестиція у вашу ж безпеку. Такий підхід намагалися застосувати ще до початку повномасштабного вторгнення у Стратегії економічного розвитку Донецької та Луганської областей, до розробки якої долучилась Коаліція “На лінії зіткнення”. Мова йде про систему залучення інвестицій та їх страхування через фонд, який фінансується Україною та нашими західними партнерами. У такому випадку кошти надаються не лише на підземні військові бази, а й на школи та підприємства. Адже принаймні військовим та їх родинам потрібні послуги та комфортні умови. Втім, не варто відкидати й традиційних механізмів, що стимулюють розвиток. Не обов’язково створювати вільні економічні зони, враховуючи попередній негативний досвід. Але цілком можна і потрібно розробляти та обговорювати екосистему стимулів, у тому числі податкових. Це точно стане в пригоді бізнесу і стане кращим інструментом, ніж тотальні дотації муніципалітетам.
Цікаво, що Мінінфраструктури позначило себе як головного гравця у формуванні державної політики відновлення ще до злиття з Мінрегіоном. До профільного закону “Про регулювання містобудівної діяльності” були “зашиті” програми комплексного відновлення територій. Це обласні або місцеві програми, які визначають основні просторові, містобудівні та соціально-економічні пріоритети політики відновлення. А також включають комплекс заходів для забезпечення відновлення території відповідної області, території територіальної громади (її частини), яка постраждала внаслідок збройної агресії проти України або в якій сконцентровані соціально-економічні, інфраструктурні, екологічні чи інші кризові явища.
Наступним кроком Мінвідновлення стала Постанова Кабміну № 731 від 18 липня 2023 року “Про затвердження порядків з питань відновлення та розвитку регіонів і територіальних громад”. Ця постанова була “прив’язана” до нового бачення регіональної політики міністерством, відображеному у змінах до закону “Про засади державної регіональної політики”. Йдеться про поділ територій України на функціональні типи: території відновлення; регіональні полюси зростання; території з особливими умовами для розвитку; території сталого розвитку. До територій відновлення віднесли мікрорегіони, територіальні громади, на території яких відбувалися бойові дії та/або які були тимчасово окуповані, та/або території яких зазнали руйнувань об’єктів критичної інфраструктури, соціальної інфраструктури, об’єктів житлового фонду внаслідок ведення бойових дій, а також які характеризуються різким погіршенням рівня соціально-економічного розвитку та значним переміщенням населення до інших регіонів та/або інших держав.em> Таке доволі розлоге формулювання підходить як для Покровська Донецької області, так і для міста Бурштин на Івано-Франківщині. Вичерпний перелік територій відновлення мав з’явитися в оновленій Державній стратегії регіонального розвитку.
Чинна Державна стратегія регіонального розвитку України затверджена урядом у 2020 році на період 2021-2027 років. Вочевидь, після повномасштабного вторгнення Росії, стратегія здебільшого втратила актуальність, її заходи не фінансувались, тому потрібні були зміни. У профільному міністерстві розробили зміни та 5 грудня 2023 року оприлюднили проєкт оновленої стратегії. У ньому визначались і території відновлення, серед яких 21 територіальна громада Донецької області. 19 березня Урядовий комітет з питань відновлення України, розвитку громад, територій та інфраструктури схвалив оновлену редакцію, а на сайті Кабміну є повідомлення про те, що найближчим часом її затвердять. Тоді ж оголосили, що протягом березня 2024 року напрацюють структуру Плану заходів до оновленої стратегії, протягом квітня-травня збиратимуть та опрацьовуватимуть пропозиції, після чого документ подадуть на розгляд Кабінету Міністрів України.
Втім, після звільнення очільника Мінвідновлення Олександра Кубракова та відходу його команди питання щодо затвердження стратегії зависло у повітрі. Це особливо важливо в контексті припущень що однією з причин звільнення міністра став провал саме у регіональній політиці. Поки не зрозуміло, як буде називатися центральний орган виконавчої влади, який має реалізувати державну політику регіонального розвитку. Говорять і про зворотне роз’єднання Мінвідновлення на Мінрегіон та Мінінфраструктури, і про об’єднання Мінрегіону з Мінреінтеграції. У будь-якому разі, вся попередня робота щодо планування відновлення та загалом регіонального розвитку буде переглянута новою командою.
Унікальною в цьому контексті є Святогірська міська військова адміністрація, єдина, яка збирається незабаром розробити стратегію розвитку громади за підтримки міжнародних донорів. Допоможе їй в цьому громадська організація “Агенція відновлення та розвитку”.
Олександрівська громада теж виглядає не менш екзотично у порівнянні ]з іншими – місцева селищна військова адміністрація з лютого 2024 року розробляє план відновлення громади.
Ця платформа позиціює себе як державна екосистема управління відновленням, яка створює єдиний цифровий шлях та «єдине вікно» для всіх проєктів відбудови та модернізації, ініційованих громадами України. По суті платформа також є продуктом Мінвідновлення та створена на виконання Постанови Кабміну № від 15 листопада 2022 року № 1286 “Про реалізацію експериментального проекту із створення, впровадження та забезпечення функціонування Єдиної цифрової інтегрованої інформаційно-аналітичної системи управління процесом відбудови об’єктів нерухомого майна, будівництва та інфраструктури”.
DREAM – місце, де кожна громада може розмістити проєкт відновлення з детальною інформацією про нього. Після чого просувати цей проєкт та шукати фінансування не лише з державного бюджету, а й від міжнародних донорів чи Фонду ліквідації наслідків збройної агресії. Станом на травень 2024 року з цього фонду профінансували лише один проєкт на Донеччині – капремонт споруди цивільного захисту дитячого садочка “Вуглик” у Добропіллі.
Лише ці дві громади застосовують унікальні концептуальні підходи до відновлення. Особливо масштабно цю роботу проводить міський голова Маріуполя Вадим Бойченко в рамках проєкту MARIUPOL REBORN який по суті є глобальною стратегією відродження Маріуполя. І ця стратегія ніяк не перетинається з державною політикою. Над створенням єдиної стратегії працювали чотири архітектурних команди, яких згодом об'єднали в єдину. Кожна з команд відповідала за окремий шар дослідження і проектування. На сайті проєкту зазначають, що усі рішення приймалися за результатами спільних обговорень, у тому числі з маріупольцями, які зараз проживають в інших містах України. В контексті маріупольського треку важливо враховувати, що серед 46 муніципалітетів Донеччини лише 6 зберегли місцеве самоврядування, серед яких і Маріуполь, решта – військові та військово-цивільні адміністрації. Тому очевидно, що Вадим Бойченко діє абсолютно автономно, без координації планування відновлення з Донецькою обласною адміністрацією.
Бахмут демонструє скромніший, але все ж непересічний підхід. У співпраці з проєктним офісом ТОВ “Метінвест СМЦ” Бахмутська військова адміністрація представила універсальну концепцію відбудови мікрорайону Ювілейний “Сталева мрія Бахмут”. Наразі триває обговорення зауважень та пропозицій з мешканцями. Зі слів авторів, за результатами цих обговорень буде створена робоча група з розробниками та мешканцями, які захочуть брати в ній участь. Залучать представників різних громадських організацій, зокрема і тих, що мають експертизу в питаннях безбар’єрності тв інших сферах, для вдосконалення цієї концепції. Втім, мусимо зазначити, що справжня інклюзія у залученні громадян та громадських інституцій досягається через включення їх до процесів починаючи з найперших етапів. Адже рекомендації до вже готових концептуальних проєктів в реальному житті зазвичай дуже рідко враховують.
В Україні немає сформованого єдиного стратегічного бачення як планувати відновлення тимчасово окупованих територій та фронтових областей поки йде війна. При цьому задекларовано, що робити це треба. Екосистема планувальних документів непридатна для Донецької області, як і неактуальна чинна Державна стратегія регіонального розвитку. Після перетурбації у Мінвідновленні очікується ревізія роботи попередньої команди та перезавантаження зі зміною підходів та інструментів. При формуванні нових підходів важливо взяти окремий, чіткий фокус на фронтові території з усіма їх особливостями. В іншому випадку контекст таких територій так і залишиться “розмитим”, що посилюватиме розчарування серед сотень тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донеччини та тих, хто змушений був виїхати за кордон. З огляду на це виглядає доречним об’єднання регіональної політики та політики рейнтеграції.
Для ефективного планування відновлення Донеччини вкрай важливо, чи залучатиме регіональна та національна влада громадський сектор до цього процесу від самого початку. Взаємодія влади з активним неурядовим сектором, бізнесом, внутрішньо переміщеними особами потрібна не лише для врахування думки й збереження згуртованості допоки йде війна та мотивації повертатися. Мова йде й про експертний потенціал неурядового сектору, його емпіричний досвід “на землі”, гнучкість та можливість залучати ресурси. Деякі представники громадськості Донецької області вже зараз вбачають високі ризики, що такого залучення не відбудеться. Посилаються при цьому на досвід, отриманий під час формування Координаційної ради з питань стабілізації ситуації на деокупованих територіях. Тоді обласна влада спочатку запросила громадськість до складу цього органу та відповідних координаційних груп, а потім відмовила, залишивши у складі кілька організацій за незрозумілим принципом. Більше про проблеми з механізмами залучення громадськості Донеччини до планування відновлення області в аналітичному звіті неформальної коаліції “Інклюзивне відновлення України”.
Платформа DREAM може стати зручним майданчиком для проєктів громад та гарним інструментом для громадськості. Але конкретні проєкти мають бути частиною місцевих стратегій розвитку. Проєкти Донеччини наразі є антикризовими точковими рішеннями місцевої влади, проте це не скасовує принципу, за яким громадськість повинна мати доступ до моніторингу витрачання публічних фінансів. Відтак, подальший розвиток модуля локальної демократії на платформі є пріоритетним.
Усього 2 громади Донеччини працюють над формуванням візії повоєнного майбутнього поза державною політикою відновлення. Такі підходи мають багато плюсів, але й очевидну слабку сторону – відсутність синхронізації бачення повоєнного розвитку конкретної громади з Державною та регіональною стратегіями. Різне бачення може призвести до нівелювання зусиль та ресурсів, які були інвестовані в попередню роботу. Це ще раз підтверджує тезу про необхідність на рівні держави перезапустити процес формування візії майбутнього фронтових регіонів. Крім того, не усі військові адміністрації громад можуть дозволити собі створювати продукти рівня Маріуполя навіть після формування бачення на національному рівні. Для цього потрібно навчати муніципальні кадри та співпрацювати з громадським сектором для залучення ресурсів.
